Як художниця Ганна Чекоданова перетворює Петриківський розпис на культурну дипломатію в США
Коли війна примушує залишити дім, у багатьох людей опускаються руки. Але є ті, хто перетворює біль на силу. Є ті, хто, рятуючись, несе з собою не тільки валізу з речами, а й тисячолітню спадщину свого народу. Саме такою є Ганна Чекоданова — українська художниця, яка сьогодні популяризує Петриківський розпис у самому серці Америки.
Усе почалося задовго до великої війни. Їй було лише десять, коли вона вперше побачила Петриківський розпис у подружки. Це було кохання з першого погляду — не до людини, а до лінії, кольору, до живого дихання традиції. Усі інші хобі з того моменту зникли самі по собі. Петриківка стала особистою мовою, через яку Ганна навчилася говорити зі світом.
Щоб потрапити на заняття, їй довелося докласти неабияких зусиль — група вже була набрана, але маленька Ганна проявила таку впертість, що її все ж прийняли. І це було рішення, яке змінило життя. Перша ж робота здобула перше місце на конкурсі, і відтоді ця мистецька дорога вже не зупинялася.
А далі була війна. І вимушене рішення їхати. І Даллас, Техас — де ніхто не чув слів «петриківський розпис». Але там, де більшість бачила стіну — Ганна побачила можливість. Її пензель не просто не замовк — він заговорив ще голосніше. Зі стін американських галерей на відвідувачів сьогодні дивляться емоційні, барвисті картини, сповнені символіки, чуття і кольору. Це вже не просто техніка, це — розповідь. Про Україну, її коріння і її незламність.
«Я не обирала Петриківку. Це вона обрала мене», — каже художниця. І з такою ж відданістю, з якою колись у дитинстві вона просила пустити її на навчання, сьогодні Ганна просить світ побачити Україну не лише через призму новин, а через мистецтво.
В її картинах немає ані військової тематики, ані прямої політики. Але вони — глибоко політичні, бо несуть красу. А краса — це опір. Це м’яка, але влучна зброя, яка говорить іншим: наша культура жива. Наші кольори пульсують. Наш народ не зламати.
І американці це відчувають. На виставках підходять, запитують. Один із випадків, який досі викликає усмішку в художниці: жінка довго розглядала картини, потім підійшла і сказала — це ж друк? Неможливо повірити, що таке можна зробити вручну. І лише відео з Instagram, де видно кожен мазок, переконало її. Справжній розпис, справжній дотик руки.
У цьому, до речі, й секрет петриківської техніки — унікальний пензлик, зроблений вручну з котячої шерсті. Без нього ті самі витончені лінії просто неможливі. Саме ця техніка, ця мить зосередженості, медитативна тиша процесу — і є терапією для всіх, хто пробує. Ганна переконана: кожен може опанувати Петриківку. І щастя викладача — бачити обличчя людей, які завершили свою першу роботу, і ніби заново дізналися себе.
А ще — цікава історія з галереї. Коли її картини тільки прибули, троє співробітників, які займалися прийомом, настільки захопилися, що одразу придбали дві з них. А директор галереї ще під час перегляду заявки зарезервував одну роботу для себе. Три продажі — ще до відкриття. Це шокувало Ганну. Але це був приємний шок.
«Моя мета — зробити Петриківку впізнаваною та улюбленою серед американців», — каже вона. І ця мета не звучить надто амбітно, коли бачиш, як її роботи справді «зачіпають». Як вона об’єднує навколо себе українську громаду, проводить майстер-класи, розповідає дітям і дорослим, що Петриківка — не про «розмальовані миски», а про глибоку символіку, про національну гордість і культурну дипломатію.
Після того як у 2013 році Петриківський розпис було внесено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО, його популярність зросла. Але справжнє визнання приходить не з офіційними звітами, а через живе спілкування. Через оце от: «А що це за стиль?», «Це правда — вручну?», «А можна спробувати?».
Такі запитання сьогодні лунають у Далласі. І вони — найкраще свідчення того, що все вдається. Що через мистецтво, через серце, Україна говорить із Америкою. І звучить сильно.
Сторінка Анни в Інстаграм @ukrainian_art_in_usa
