В цьому розслідуванні є і зрада, і корупція, і сімейні драми – повний фарш! Давай розбиратися по поличках, хто є хто і що накоїв.
Отже, на арені з’являється громадянка російської федерації Дігтяр Марина Валеріївна, яка, не соромлячись, у розпал війни шастає собі під Києвом. А саме, засікла її пильне око десь у жовтні-листопаді 2024 року на прогулянці в ЖК «Петрівський квартал», що в селі Святопетрівське.
Але це тільки квіточки, бо виявляється, що ця пані – теща наших «героїв» – правоохоронців Величка Ярослава та його дружини Владислави Леонідівни (яка, кажуть, постійно прізвище міняє – то Дігтяр, то Мошківська, то Лало).
Владислава, як пишеться, не без допомоги якогось коханця, залетіла в Державне бюро розслідувань (ДБР). А її чоловік, Величко Ярослав, на той момент обіймав посаду заступника начальника сектору кримінальної поліції відділу №1 (що у місті Вишневе) ГУ НП в Київській області.
І от ці двоє «захисників закону» вирішили, м’яко кажучи, забити болт на службові інструкції та почали приховувати від свого начальства візити тещі-росіянки до Києва. А приїжджала Марина Валеріївна, народжена 10.05.1972 року в Єнакієвому Донецької області, аж двічі: у грудні 2023 року та у вересні-жовтні 2024 року. І що цікаво, пані Дігтяр має на руках дійсний паспорт громадянина Російської Федерації, серії 3923 № 759758, виданий 11.09.2023 року ГУ МВС РОСІЇ ПО ЗАПОРІЗЬКІЙ ОБЛАСТІ (код підрозділу 850-010). Прописана вона за адресою: 27116, Росія, Запорізька обл., м. Бердянськ, вул. Волонтерів, 38, і, як стверджується, отримує доходи в рублях. Ідентифікаційний номер платника податків у неї теж російський – 900205290150.
Під час своїх візитів Дігтяр М.В. зупинялася у своїх люблячих родичів: у Ярослава Величка та Владислави в їхній квартирі на Троєщині (Деснянський район Києва) у грудні 2023 – січні 2024 року, а потім знову ж таки в ЖК «Петрівський квартал» у вересні-листопаді 2024 року. І ці правоохоронці, які, ймовірно, мають допуски до державної таємниці, старанно приховували ці факти.
Але на цьому родинні зв’язки з країною-агресором не закінчуються. Виявляється, батько Владислави, Дігтяр Леонід Васильович (тесть Величка Я.М.), теж не гребує російським паспортом (серія 1623 № 020682, виданий 25.10.2023 року «ГУ МВД россии по Запорожской области»), та ще й має російський ідентифікаційний код платника податків – 900202209641.
А двоюрідний братик Владислави, ДІХТЯР Владислав Олександрович (народжений 18.05.1980 року), взагалі пішов далі. Він не тільки має російський ІПН (231537581677) та паспорт громадянина РФ (серія 6022 № 872138, виданий 25.07.2022 року «МВД по Республике Крым»), але й з 12.12.2022 року очолює окупаційну структуру – Государственное Бюджетное Учреждение Здравоохранения Бердянский “Центр Первичной Медико-Санитарной Помощи” (ГБУЗ “БЦПМСП”) (ОДРН 1229000019830, дата реєстрації 17.06.2022, ІНПП 9002008347/КПП 900201001, адреса: Запорізька обл., м. Бердянськ, проспект Перемоги, буд. 8, email: [email protected]). Фактично, працює на окупантів!
Його дружина, ДІХТЯР Альона Юріївна (народжена 26.06.1985 року), теж не відстає – має російський ІПН 231537549730 і з 23.12.2022 року є головним лікарем ще однієї окупаційної установи – “Государственное Бюджетное Учреждение Здравоохранения Областной Центр По Оказанию Психиатрической И Наркологической Помощи”.
Виходить цікава картина: Дігтяр Марина Валеріївна на окупованій території – громадянка Росії, отримує рублі, а на підконтрольній Україні раптом стає громадянкою України. Питання: чи повідомляли Владислава та Ярослав своєму керівництву про таких родичів? І чому пані Дігтяр постійно моталася туди-сюди?
Відповідь на це питання, схоже, криється в Єдиному державному реєстрі судових рішень (корт гов юа). З’ясовується, що Дігтяр Марина Валеріївна є обвинуваченою у кримінальному провадженні №12018080130000217 за статтями ч.2 ст.15, ч.2 ст.190 та ч.3 ст.368 Кримінального кодексу України (замах на шахрайство, шахрайство та прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою). Справа слухалася у Бердянському районному суді Запорізької області (справа № 310/6394/19), але розгляд завис через окупацію. Посилання на судову ухвалу є – http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_910952/ed_2021_03_17/pravo1/T012341.html?pravo=1#910952.
Очевидно, Владислава приховала цей факт кримінального переслідування своєї матері під час конкурсу до ДБР. І, ймовірно, Марина Валеріївна, боячись тюремного строку за свої бердянські «подвиги», таємно приїжджала до Києва та вільно пересувалася Україною.
Але і це ще не все! Виявляється, Величко Ярослав не тільки кришував свою російську рідню, а й, за даними ЗМІ, сам був замішаний у серйозних кримінальних справах, пов’язаних з наркотиками!
Як стало відомо, оперативники Департаменту внутрішньої безпеки Нацполіції України разом зі слідчими ДБР накрили цілу банду з восьми поліцейських Київської області та їхнього спільника (колишнього правоохоронця), які займалися перевищенням влади із застосуванням насильства, незаконним позбавленням волі, затриманням та вимаганням хабарів. І серед цих фігурантів опинився наш герой – Ярослав Величко, заступник начальника сектору кримінальної поліції відділу №1 (м. Вишневе). Його затримали, оголосили підозру у тяжких злочинах та взяли під варту. Посилання на новину: https://glavcom.ua/kyiv/news/huchnij-koruptsijnij-skandal-na-kijivshchini-zatrimano-vismokh-politsejskikh-1053619.html.
Керівництво ДБР та Департаменту власної безпеки Нацполіції, на щастя, проявили принциповість і зупинили ці злочинні дії Величка та його колег.
Але, як кажуть, «біда не ходить одна». Негативна поведінка Владислави, схоже, позначилася і на її дитині – хлопчику Олександру. За час проживання з матір’ю та вітчимом Ярославом Величком дитина, за результатами експертизи МВС України та висновками психологів, зазнавала фізичного та психологічного насильства, тобто домашнього насильства. За цими фактами відкрито кримінальне провадження, яке зараз розслідується.
Проте, незважаючи на такі жахливі висновки експертів, Владислава, використовуючи свій вплив (адже раніше працювала у Святошинському районі м. Києва та, ймовірно, має підтримку голови та окремих суддів цього суду), умудрялася отримувати позитивні рішення у сімейних спорах у Святошинському районному суді м. Києва. І, як підозрюють, не без допомоги грошей, отриманих від «родичів з Бердянська» та, можливо, від наркобізнесу її чоловіка.
Боячись розголосу в цивільних судах, Владислава найняла групу осіб, яких представила як охоронців з Одеси. Але насправді ці «охоронці» приїхали, щоб відібрати дитину у батька (який забрав Олександра до себе через знущання з боку матері та вітчима). На очах у дитини ці «охоронці» напали на батька, завдали йому тілесних ушкоджень, застосували газ, відібрали ключі, утримували його на асфальті, силоміць витягли дитину з автомобіля та спробували втекти у південному напрямку, до Одеси.
Але далеко втекти їм не вдалося – працівники поліції їх затримали, оголосили підозри та взяли під варту. Зараз обвинувальний акт щодо цих «охоронців» розглядається у Бориспільському міськрайонному суді Київської області.
Очевидно, розуміючи, що все це рано чи пізно вилізе боком, Владислава у грудні 2024 року поспіхом втекла за кордон. Куди саме – невідомо, можливо, на окуповану територію або до Росії, до Москви, де у неї проживають баба та сестра. Чи повідомляла вона своє керівництво про тривалий від’їзд – питання відкрите, враховуючи її статус державної службовиці.
Наразі місцезнаходження Владислави та дитини Олександра за кордоном невідоме. Але Владиславі, Ярославу Величку, родині Дігтярів та Діхтярів та іншим причетним особам, включаючи посадовців, варто пам’ятати стару істину: «Все таємне стає явним», і невідворотність покарання рано чи пізно наздожене кожного.
Залишається сподіватися, що керівництво ДБР та Департаменту власної безпеки Національної поліції України проведуть ретельні перевірки за всіма цими фактами та приймуть справедливі кадрові рішення у воєнний час. Ось така от «сімейна» історія з кримінальним душком та російським триколором на задньому плані.
